Пам’ять
" Пошануймо знову тую славу!.. "
Сергій СКОРОБАГАТЬКО
Сільські
вісті
http://www.silskivisti.kiev.ua/7_010/STARTALL.HTM
Знов наблизився до нас день святий і вікопомний — річниця бою під Крутами.
Нині — 89-та. Наступного року буде кругла дата — 90 років. Але новочасні
події розгортаються так, що чи не доведеться нам у день героїко-трагічного
ювілею не вшановувати пам’ять героїв, а знову боронити нашу волю, нашу
долю, нашу державу...
Про
Крути написано багато, тож немає потреби знову переповідати подробиці на
газетній сторінці, тим більше, що я це вже робив не раз і не два. Але
нагадати — треба. Бо, на превеликий наш сором, досі є українці, котрі не
знають про Крути (не маю на увазі тих, хто й не хоче знати, і очі заплющує,
і вуха затуляє від історичної Правди).
Залізнична станція між Бахмачем і Ніжином. Саме там на лінії Москва —
Бахмач — Київ 29 січня 1918 року відбувся нерівний бій сотні Юнацької
військової школи імені Богдана Хмельницького, сотні Помічного
студентського куреня та чоти гайдамаків (разом близько 600 бійців) із
удесятеро численнішим і незрівнянно ліпше озброєним ворогом —
більшовицьким загоном, який в ешелонах сунув на Київ.
Варто, либонь, нагадати, що московсько-більшовицька інтервенція проти
Української Народної Республіки почалася 4 січня 1918 року. І сталося так,
що захистити юну державу не знайшлося нікого, крім жменьки юних її
громадян — гімназистів та студентів. Був у Центральної Ради в Києві
Слобідський гайдамацький кіш під проводом самого Симона Петлюри, але мусив
залишатись у столиці, борючись проти арсенальських заколотників, які,
обдурені й розпропаговані більшовиками, підступно встромили ніж у спину
Україні. Тож лише одну чоту послано було на допомогу юним добровольцям, та
й то — запізно. І все ж завдання наші хлопці виконали — на кілька днів
затримали ворога. Це дало змогу делегації УНР гідно відбути Берестейські
перемовини. У тому бою загинуло більше половини оборонців Києва, між ними
командир Помічного студентського куреня В. Омельченко. Частину гімназистів
та студентів п’яні матроси захопили в полон і люто закатували. Найстаршому
ледь минуло двадцять два роки, наймолодшому — п’ятнадцять. Пізніше близько
тридцяти юних героїв було поховано в Києві біля Аскольдової могили. За
радянських часів могили, певна річ, зруйнували. Тепер тут стоїть пам’ятний
знак, щороку відбуваються жалобно-врочисті заходи. А на самому місці бою
під Крутами торік урочисто відкрито Меморіал юним героям.
Добре пам’ятаю той день. З’їхалося-зійшлося безліч людей. Був і виступив
останній Президент УНР в екзилі (на чужині) Микола Плавлюк. Був і виступив
чинний Президент Незалежної України Віктор Ющенко. Пам’ятаю, що сказав
добродій Микола про крутянський бій: «Він дав перемогу окупантам, але
започаткував змаг (боротьбу. — Ред. ), який дав перемогу нам». І пам’ятаю
тодішні слова добродія Віктора: «Десятки років ми мусили замість героїв
Крут ушановувати гарматку біля «Арсеналу». Але сьогодні наше суспільство
змінюється, його знаковість стає іншою...»
Дозмінювалось... Дознакувалося... Що сталося відтоді з нашим суспільством,
з владою, з Президентом — бодай не казати. І просвітку немає. Президента
відсунуто вже на такий задній план, що й не видко його президентства, а
незабаром, можливо, і посади такої в державі не буде, і мовою державною
стане іноземна, і сама державність чи й залишиться. Знову й знову зринають
у пам’яті рядки з пісні про Крути: «І суне зажерлива, мов сарана, ворожа
московська навала...» Вже й насунула...
Світлим промінцем у суцільній млі світить нам громадянський подвиг лиш
однієї людини — колишнього міністра, а нині — народного героя. Він
підхопив готовий упасти прапор Майдану, гуртує людей, котрим болить велике
всеукраїнське лихо, кличе на борню за Україну, за її волю. І вже очолив ту
борню. Віриться, що переможну.
Тож станьмо й ми, добрі люди, у ті лави. Ніхто не оборонить і не порятує
нас, окрім нас самих. Не допустімо знов настати лихій годині, коли
доведеться братися до зброї. На нашому боці — Правда і Закон, з нами —
Бог.
І не забуваймо гірку славу Крутів! Вона й сьогодні світить нам і навчає
нас. Ушануймо ж знову тую славу!
