ДВА КРИЛА ОДНОГО ПТАХА
Національна та соціалістична ідеї - це колосальні сили, навіть самі по собі. А їх об'єднання приводить до утворення просто-таки вибухової суміші. В Україні національна ідея до останнього часу ніколи не відокремлювалася від ідеї соціальної справедливості. Від гайдамацьких повстань, до УНР, Директорії і навіть, якоюсь мірою, ОУН. Практично, ці ідеї неможливо було розділити. Можливо, саме в цьому таємниця нашої сили? Можливо, тому і гине Україна, що українська ідея розірвана на частини, поділена на "ліво" та "право"?
Українська ідея - птах зі зверненою до Бога душею та двома крилами - соціальним і національним. Птах не може летіти з одним крилом. Але і крило, що претендує бути усім птахом, - теж щось неприродне.
Те, що сьогодні пропонують нам під виглядом соціалізму та націонал-патріотизму - не більш ніж сурогат, груба підробка. В Україні і не існує в чистому вигляді ні того, ні іншого. Це лише дві поверхні однієї медалі - української ідеї як такої.
Ідея соціалізму неминуче передбачає наявність власне соціума (суспільства). Суспільство, грубо кажучи, це сукупність людей, що мають щось спільне. Але що є це спільне? Марксисти визначали спільність за класовою ознакою. На певному етапі, ця ознака уявлялась домінуючою і, відповідно, домінуючим був і марксизм, як різновид соціалізму. Класова спільнота відкидала національну ознаку. Проте вже перша світова війна і крах 2-го Інтернаціоналу показали, що коли національні і класові інтереси вступають у відкриту суперечність, останні не мають шансів.
Поділ на класи взагалі відходить в минуле. Вже при СРСР були стерті матеріальні й освітні грані між соціальними групами. Усе суспільство стало одним середнім класом, над яким був тонкий прошарок еліти (причому елітарність не завжди можна було передати в спадок), а під ним - незначна група люмпенів. В результаті ліберальної революції, колишній середній клас поступово перетікає в люмпени. Безкласовість просто перетворюється в декласованість. І класової боротьби як не було, так і немає, хоча, начебто, і експлуататори з'явилися.
Ті рідкісні виступи шахтарів та бюджетників, що все ж мають місце, спрямовані не проти бізнесменів, а проти безвідповідальної державної влади. Лідер російських комуністів Г.Зюганов відзначає: ": головне протиріччя сьогодні полягає не в протиріччі між основними класами та соціальними верствами, а в антагонізмі між правлячим режимом та іншим населенням". Влада, що продалась інтересам Заходу, однаково неприйнятна ні для робітника, ні для підприємця, що вкладає гроші в національне виробництво. Влада стала обопільногострою. Однаково небезпечною і для бідних, і для багатих.
Класове суспільство відійшло в минуле. А отже, перестала існувати сама підстава марксизму. Догматичний радянський соціалізм не зміг перебудуватися. Його ідеологія зверталася до нікого. І сам він тепер відходить в нікуди.
Соціалістичній ідеї необхідне суспільство, що може стати її носієм. З іншого боку, стрімко деградуючому національному суспільству необхідна ідея, здатна зупинити його руйнацію. Такою ідеєю може стати тільки те, що вже є традицією. Націонал-патріоти повинні примиритися з тим, що, подобається їм це чи ні, а соціалізм є однією з наших традицій. Минуле не можна любити вибірково. Шанувати одних предків і ненавидіти інших.
Соціальна справедливість є ключовим моментом. Квітуча Україна неможлива без економічної стабільності, що, в свою чергу, неможливо без стабільності політичної, для чого необхідно громадянська згода в суспільстві щодо основних фундаментальних цінностей. Але згода без соціальної справедливості неможлива. Існує послідовність: соціальна справедливість - громадянська згода - політична стабільність - економічна стабільність. Танцювати треба від печі.
Ініціатива має прийти зліва. Ліві мають більший вплив у масах, але і їхня відповідальність перед цими масами має бути відповідною. Це відповідальність перед народом, а не перед існуючим лише в їхній уяві класом.
Головна біда українських комуністів у тому, що вони так і не усвідомили себе національною партією. Не зрозуміли те, що стало очевидним ще з часів краху 2-го Інтернаціоналу: порочність марксистської тези, ніби "пролетарі не мають батьківщини". Мають. Людина може поміняти професію, політичні переконання, релігію і навіть стать, але вона ніколи не змінить своєї національності.
Час не стоїть на місці. Будувати, ніби нічого не сталося, сучасний соціалізм по догмах написаного 150 років тому Маніфесту, означає розписатися в політичній імпотенції. Показово, що немає жодної капітальної праці, написаної лідерами лівих. Напевно, усе вже написано Марксом. Звичайно, набагато простіше дивитися на світ крізь пенсне Енгельса, ніж щось створювати самостійно. Полум'яні брежнєвці нічого не забули і нічому не навчилися.
Хоча вчитися є в кого. Наприклад, у "братньої" компартії Росії. Українські комуністи бачать в основі усього "класову боротьбу та її кульмінації у вигляді революцій". А от цитата не будь-кого, а лідера КПРФ Геннадія Зюганова: "Нові комуністи... відкинули екстремістські тези про класову боротьбу, що загрожували "народному тілу" розколами та внутрішніми конфліктами, був зроблений вирішальний крок на шляху ідеологічного оздоровлення. Іншим кроком стало повернення до споконвічних національних цінностей". Відмова від класової боротьби означає відмова від марксизму взагалі. Що і зробив Зюганов.
В решті світу соціалізм набув національного обличчя ще раніше. Починаючи з 60-х років марксизм поступається місцем різноманітним версіям націонал-комунізму. У 70-80-х роках головне обвинувачення китайської компартії з боку правовірних марксистів із Кремля було саме в "націонал-комунізмі". Час поставив крапку в цій суперечці.
Кожний народ розуміє соціалізм по-своєму. Спільним для всіх є прагнення до рівності. Але що таке рівність? Соціалізм не заперечує власності та індивідуальної ініціативи. Його мета - гарантувати рівний доступ до власності. Не зрівнялівка, а рівні можливості проявити здібності, незалежно від стартового становища (походження, грошей і т.д.). Рівність у соціалізмі - це не кінцевий результат, а стартова умова розвитку. Результат же обов'язково має бути різним - "Від кожного по здібностях, кожному по праці".
В сучасному світі, і зокрема в економіці, важливіше не володіти чимось, хоча б і засобами виробництва, а управляти ними. Важливо не володіти, а брати участь. Буржуазна революція переростає в соціалістичну тому, що проголосивши свободу, вона не дає масам можливості нею скористатися. Соціалізм - це реакція мас не на самі реформи, а на їх (мас) виключення із цього процесу. Якщо хтось і створює сьогодні революційну ситуацію, то це ліберали зі своїми незграбними реформами, а не вгодовані секретарі райкомів, салонні "більшовики", що окупували своїми тушками половину Верховної Ради.
Соціалізм стає справжньою силою лише тоді, коли починають руйнуватися демократія та національна ідея. Але його істинна мета не "штовхнути падаючого". Навпаки, народні маси, таким чином, підставляють плече ослаблій демократії. Соціалізм покликаний запустити механізм демократії.
Соціалізм, відірваний від свого демократичного змісту, як показав досвід СРСР, дуже швидко вироджується в приречену догматичну систему. Але і демократія в чистому вигляді вироджується в олігархію не менш швидко. Чи не тому в Європі, що володіє багатющим досвідом демократії, в усіх її проявах, домінує саме соціал-демократія - тубільний варіант синтезу соціалізму з демократією.
Соціалізм виконує функцію "народного контролю". Чим грубіше порушення демократії, тим нещадніша реакція. Ослаблення соціалізму - це ослаблення інстинкту самозбереження демократії. Але страшно, якщо соціалізм стає дубцем в руках неуків, які не знають ціну демократії. Лівим, і не тільки їм, час пригадати ленінське гасло - учитися, учитися і ще раз учитися. Учитися демократії. Як би хто не ставився до перебудови, її гасло "Більше демократії, більше соціалізму" було абсолютно вірним.
Але є ще один момент: демократія, як і соціалізм, має цінність тільки як інструмент в національних руках. Демократія - продукт внутрішнього споживання нації. Сьогодні це очевидно як ніколи - будівництво ліберального глобального ринку не супроводжується побудовою глобальної демократії. В ідеально демократичних Афінах не все населення міста складали греки-демократи. Демократів обслуговувала величезна армія рабів. Демократія - привілей сильних. Це треба пам'ятати.
