ГОЛОВНЕ ПИТАННЯ ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ
Український народ - це своєрідна "колективна особистість" із властивими тільки їй індивідуальними рисами.
Головне питання будь-якої особистості - питання самоідентифікації. Лише усвідомивши себе та своє цілепокладання, можливо тверезо оцінити дійсність, побудувати точну систему координат. За її відсутності розвиток нагадує рух сліпого по краю прірви. Можна прожити життя, так і не зрозумівши, заради чого.
Точка відліку - це точка опори. Центром усього стає сам український народ, як "колективний індивід". Не ми шукаємо своє місце в навколишньому світі, а усе навколишнє розставляється по своїх місцях у Нашому світі. На визначеному і зафіксованому фундаменті будується Український дім. Будівництво не припиняється, поки весь світ не стане для нас домом.
Україна наш дім, а дім не може бути міцним без надійного фундаменту. Так, там угорі звісно можна сперечатися про його забарвлення, можна змінювати увесь час облицювання фасаду і т.д. Можна з'ясовувати, аж до биття посуду, відносини між мешканцями дому. Але неможливо брати під сумнів фундамент дому.
Маніфест чітко визначає цей фундамент. При всьому плюралізмі думок ми повинні мати точку співпадіння, яка ні в кого не викликає сумніву. Фундаменталізм бачить її в нашій культурній, духовній та історичній спадщині. У самому слові УКРАЇНА.
Людина, що вважає себе "українським фундаменталістом", а краще - просто "українцем", не може бачити опонента в якомусь соціалісті. Не існує протистояння між фундаменталізмом і якимсь лібералізмом. Боротьба ідеологій - це боротьба закладених у них ціннісних систем. Всі цінності українізму зводяться до однієї надцінності - України як такої. Можливо, хтось заперечуватиме цю цінність? Інша справа, можна сперечатися про шляхи і засоби її утвердження. Людина може жорстко критикувати фундаменталізм як метод з тієї або іншої позиції. Але все одно дискусія буде йти в рамках системи, що має межу допустимості.
Можна передбачати обвинувачення в "націоналізмі". На цьому варто зупинитися. Українізм, подібно багатьом ідеологіям встановлює критерій приналежності людини до суспільства. В чому полягає ознака спільності? У фашизмі та імперіалізмі - це приналежність до держави. В лібералізмі - короткочасні спільні економічні інтереси. В комунізмі - просто береться уся сукупність людей і оголошується чимось відразу спільним. І, нарешті, в націоналізмі та його крайньому прояві, нацизмі - в основі біологічна, расова ознака. Відповідно, для фашиста вища цінність - держава, для марксиста - всесвітній Інтернаціонал, для націоналіста - чистота крові. Для лібералізму - ні з чим і ні з ким не пов'язана "людина-атом".
В фундаменталізмі спільним є єдиний культурно-історичний простір, духовна спадщина. Але це минуле, ця спадщина - продукт роботи усього суспільства, що живе на нашій території. Тут у чистому вигляді неможливо виділити внесок біологічних українців, євреїв, росіян і т.д.
Націоналізм - шлях честолюбних невдах. Коли така людина усвідомить раптом свою професійну, творчу та іншу неспроможність, що вона ніхто в цьому смислі, то виявляється, що в неї є лише один привід для гордості - його національність. Це почуття стає гіпертрофованим, воно починає мститися за свою бездарність. Сумно (і одночасно страшно), коли в цій ролі опиняється людина талановита, але яка не знайшла себе і розтрачує свій талант на печерну вбогість націоналізму, що розколює народ на нації.
Більше того, людина може бути ідеальним українцем із расової точки зору, але відкидати спільність своєї долі з долею українського народу. Навпаки, нехай навіть "негр похилих років", раптом відчує свій духовно-історичний зв'язок із нами, він - українець. У нас із ним спільна доля.
Фундаменталізм намагається привести "формального" українця до розуміння своєї сутності. І нехай дуже наївно звучить сьогодні твердження М.Грушевського, що "достатньо відкрити людині очі на те, хто він, щоб бути впевненим у його вірності національній дисципліні", але в принципі воно вірне. Христос теж мав національність.
Сучасна політична дискусія в Україні нагадує зустріч інопланетян. Суперечка може бути результативною лише тоді, коли використовується спільна система термінів та існує якийсь спільний "останній доказ". Приблизно так, як при Радянській владі одною вдалою цитатою з Маркса або Леніна можна було завершити будь-яку найзапеклішу суперечку. Але якщо сперечаються український ліберал і комуніст, дискусія нагадує суперечку: "хто сильніший - кит чи слон?"
Ситуація безвихідна. Навіть перемога в суперечці нічого не значить. Апеляція лібералів до Заходу дає їм перевагу, тому що такі аргументи ближчі до уявлень міщан про те, "що таке добре". Але що в реальності? У боротьбі двох міфів - ліберального, про "європейське майбутнє України", і комуністичного, про її ж "світле соціалістичне минуле" перемога теж міфічна. На ділі переможці терплять нищівну поразку. Але й опозиція не в змозі це використати. Скільки не давай владі повноважень, вона не в змозі їх реалізувати. Скільки не робить помилок влада, опозиція не в змозі цим скористатися. У боротьбі "минулого" і "майбутнього" (зрозуміло, що в лапках) кудись цілком зникло сучасне. Але сучасне - це і є реальність. Реальність розчинилася в міфах. Мабуть, тільки кримінальні елементи якоюсь мірою володіють ситуацією.
Учасники політичних ігор метаються між схемами, програмами та інтелектуальними надбудовами, не в змозі пристосувати їх до реальності. Народ із здивуванням дивиться на їхню метушню. Люди готові до всього, але нічого не відбувається. Все, що відбувається, здається ірреальним.
Реальність тримається на знанні. Але практичне знання - це те, що отримано безпосередньо з індивідуального досвіду. Прочитати погано перекладений чужий підручник - це не знання. Це віра. Але ця віра в його ідеальні приписи видається за знання. Причина в комплексі неповноцінності еліти. Правильно пише італієць Юліус Евола: "...людина вірить тільки тоді, коли вона нічого не знає і думає, що так і не зможе ніколи нічого дізнатися". Принципом дії стає не знання, але сліпа віра. І все це при тому, що "колективний українець" має колосальний особистий досвід, набутий тільки за останні сто років.
Наша історія - це історія боротьби. Знання проти абстракцій. І знання, поки що, зазнає поразки. Ми самі перетворюємося на абстракцію. На прикре непорозуміння, що розвіється саме собою. Лише практичне знання здатне зробити нас реальними. Але будь-яке знання починається з запитань. Завдання маніфесту - сформулювати їх. Якщо він починається зі слів про унікальність народу України, то немає тут ніякого націоналізму. Просто, щоб "пізнати себе" треба поставити запитання "Хто я?". Відповісти прямо можна тільки невиразним відчуттям. Точна відповідь утвориться з множини інших відповідей на інші питання. Головне із них - "Чим я відрізняюся від інших?".
Межа внутрішньої сфери фундаменталізму - це межа пізнаного та непізнаного. Коли заходить мова про знання, ми не випадково користуємося терміном "сфера наших знань". Грань між зовнішнім і внутрішнім - це питання.
Дискусія в одній системі координат передбачає наявність спільної точки відліку, але знайти її можна тільки в спільності походження. Пошук іншої точки викликає лише чергову безглузду суперечку.
Там, де, здавалося, була прірва, виявиться тверда стійка платформа. Ми не будемо дивитися на світ крізь спотворюючі призми чужих теорій. Погляду відкриється один великий обрій, одне грандіозне питання. Почуття єдності - це відчуття "свята спільної біди".
Сили, що першими зрозуміють це, складуть кістяк Нової влади. Вони зможуть говорити з народом на зрозумілій йому мові, а головне - мати точну картину дійсності, можливість обернути будь-яку слабкість на силу. Опір їм буде нагадувати боксерський бій сліпого з видючим. Боксера-практика з боксером-теоретиком.
Як ця сила сформується, відповісти важко. Ясно, що це буде жорстка коаліція на базі однієї, що випередила інших, сили. Це не буде "центристська" партія в сучасному українському розумінні. У нас сьогодні немає центристських партій, як немає і самого центру. Наше поняття центризму - це відсутність прописки на лівому або правому полюсі, але це скоріше ознака політичних бомжів. Справжні центристи не шукають центр, а самі формують його.
Але чому ж виявилися нездатними на цей синтез націонал-патріоти, в руках яких свого часу були козирі, що їм дала національна революція?
