PostLeft.gif (972 bytes) PostAboveSign.gif (2554 bytes)


 


«Я гібридний солдат гібридної війни»:
доктор історичних наук Євген Луняк про війну на Сході



4 місяці у найгарячіших точках зони АТО провів старший лейтенант першої окремої танкової бригади Євген Луняк.

У цивільному житті він – доктор історичних наук та викладач Ніжинського державного університету.
У його авторстві та співавторстві – близько 20 книг.
Крайня із них, за іронією долі, присвячена видатним росіянам в історії України.


До армії його забрали ще у березні: подзвонили із військкомату та запропонували поїхати на 10-денні військові збори. Вони, зрештою, тривають вже 10 місяців. По поверненню до Гончарівського у втомленому бородані мало хто зміг би впізнати 37-річного вченого.

І сам він ділить своє життя на «до» та «після». Під час спілкування складається враження, що про війну, точніше про своїх побратимів, він говорить із незрівнянно більшим захопленням, ніж про історію. Власне, частиною героїчної історії Євген Луняк вже став: його підрозділ, в якому служив легендарний Іванович, протягом тривалого часу забезпечував усім необхідним «кіборгів» у донецькому аеропорті.

Себе ж він «кіборгом» не вважає, каже був лише у Пісках, а от його хлопці-танкісти – то справжні герої.
Радість перемог, гордість за своїх побратимів та біль втрат – про все, що пережив на війні, Євген може розповідати годинами, хоча зхізнається, що вже набридло відповідати на запитання на кшталт «Ну як воно там?». Кожний день служби в армії Євген Луняк занотовував у щоденник. Його ж планує видати вже як книгу спогадів. Саме тому розмову із танкістом-доктором ми подаємо у вигляді цитат. Висновки робіть самі.

Про повернення додому

«Звісно, перші дні по поверненню додому було дуже важко. Прокинувся посеред ночі і не розумієш, де ти знаходишся. Жахаєшся від цього, немає побратимів, під подушкою немає автомата. Розповідав товариш. Вони із дружиною вийшли на вулицю. Той бачить як хлопець кидає петарду, розуміє, що це петарда. Однак рефлекс є рефлекс, той бере жінку і кидається на землю.

Дуже важко нам звикнути до того, що тут не рвуться міни, цілі будинки. Звісно, це дуже добре, що тут мирне життя, однак я дуже не хочу, аби і сюди прийшла війна. Я бачив у будинку у Пісках цьогорічне вишневе варення. А вишня – це червень-липень. Тобто, ніхто там не думав, що буде така війна »

«До війни у мене було одне життя. В армії, але не на війні – інша система координат. Війна – це зовсім інший вимір, тут мислення дуже просте. Все поділяється на свій-чужий. Найважче – втрачати своїх побратимів( ред. - у підрозділі Євгена за 4 місяці – четверо загиблих та один безвісти зниклий).

І досі наші хлопці не можуть звикнути, що їх з нами немає. Вони і досі у нашій системі координат, вони з нами. Ми постійно про них говоримо, постійно згадуємо. Там набагато яскравіше відчувається цей дух побратимства. Якщо б ми не були один одному братами – то всі б пропали. Всі зайві люди відсіялись майже одразу і в АТО не потрапили.»

Про кіборгів

«Я не кіборг. Кіборги – це захисники Донецького аеропорту, ті, хто там безпосередньо воює. А я був лише у Пісках. Але танкісти моєї роти – вони реальні кіборги. Мене ж називали «Професор-борода», хоча часто просто називали за посадою «Замполіт»».

Про АТО

«Ті ж, хто зараз там – це справді еліта країни, це люди, які зможуть захистити. Але у цих людей зараз зв’язані руки. Немаєжодноїчіткоїдирективи від командування по тому, що нам робити, яке повинно бути логічне завершення. Чим це повинно закінчитися? Звільненням Донбасу, звільненням Криму, або ж ми просто повинні утримувати цю позицію? Коли у 1941 році Німеччина напала на Радянський Союзу, то було поставлене дуже чітке завдання – дійти до Берліна. І ми це зробили.

Якщо говорити про те, що наша стратегія – це ще мобілізувати та відправити людей на Схід, то чому ж тоді ми говоримо про головну цінність – людське життя. Якщо мова йде про перемир’я, то я не пригадую жодного такого дня. Нас обстрілюють з мінометів, а жоден наш танк не може виїхати, вистрілити.

Сотні людей вже загинули за час цього перемир’я. Війна триває, однак вона чомусь називається АТО. Але якщо у терористів є на озброєнні така артилерія – то які вони терористи? Це професійна армія.Якщо ж у нас гібридна війна, то я гібридний солдат.»

Про «ополченців»

«Є там і місцеві, однак дуже багато приїхали із Росії. Є найманці, які взагалі незрозуміло звідки приїхали. Як ми спілкувалися із місцевими, ідейних ДНРівців майже не залишилось. Без грошей ніхто воювати вже не буде. Без грошей війна закінчиться на наступний день »

«До супротивника треба ставитися із повагою. Ми розуміємо, що проти нас воює дуже добре підготовлений ворог, який також має пояснення своїм вчинкам. Там достатньо багато воює проти нас громадян України. багато хто реально хоче відділитися від нашої держави. Там навіть час зараз не український. Але, знову ж таки, багато хто воює не за ідею, а за гроші. Від безвиході. Однак якби не відрите втручання Росії, вже влітку Донецьк був би мирним»

Про ставлення українців до війни

«Зараз така ситуація, що кожен громадянин повинен допомагати і наближати перемогу. Більшість людей знають про війну з телевізора. Але навіть там програми про війну йдуть вперемішку із розважальними програмами. А в цей час кудись приходять похоронки. І складається враження, що десь там далеко йде війна. Але Схід – це частина нашої країни. »

«Якщо наш народ все ж таки буде відстоювати свою незалежність, ми повернемо усі окуповані території. Зараз, на жаль, цією згуртованості немає. Тому, що навіть у нашому колі спілкування нам не завжди говорять приємні слова, у тому числі і тут, на Чернігівщині.

Це були, так би мовити, погані побажання на нашу адресу. Нас тут звинувачували у тому, що ми вбиваємо жінок і дітей. Але, знову ж таки, це той набір прийомів, якими маніпулює російське телебачення. Якщо вони таке говорять, то хай поїдуть в АТО і подивляться як воює українська армія».

«Є люди на Донбасі, які дякують нам, що ми змогли вберегти частину території від війни. Я думаю, що ті люди, які навесні виходили під російськими прапорами, могли б прорахувати, що станеться на Донбасі згодом, вони б переглянули свої погляди»

Про день народження у бліндажі

«Мені пригадується випадок. Ми саме сиділи у Пісках, йшов жахливий мінометний та артилерійський обстріл. Укриття ходило ходуном, дихати було неможливо. І тут один із солдатів каже: «А у мене сьогодні день народження». І ви знаєте, це так переключило увагу. Якщо ми тоді просто сиділи і чекали, коли ж все це завершиться, то потім просто почали його вітати, обнімати, забувши про той обстріл».

«Під обстрілами думка лише одна – як би вижити, як захистити себе та товаришів. Коли сидиш в укритті – думаєш про близьких, родичів. Ти не знаєш, чи ти побачиш їх, або вже ні. Снаряд – це жорстока штука. Був випадок, коли Град потрапив у бліндаж, де було 18 людей. Всі вони загинули.»

Про долю

«Я не можу себе віднести ані до атеїстів, ані до віруючих. Але я завжди дякую долі. Якщо вона мені дала ще один день – то це прекрасно. До війни я не носив хрестик, але коли до нас приїхав волонтер-священик і подарував хрестики…

Ви знаєте, я із великим задоволенням його одягнув. Він зовні такий простий, дерев’яний. Цей хрестик я одягнув на Покрову, тоді саме зустрічав цього волонтера. Так вийшло, що у цей день я повинен був везти снаряди до Пісок. Пізніше там був сильний мінометний обстріл, 9 побратимів отримали важкі поранення. Один із них був Іванович, покійний нині. З того дня я хрестик не знімаю».

Про книжку

«Це будуть мемуари, спогади про війну, про моїх товаришів. Це книга про достойних людей, для мене велика честь із ними служити. Я дякую долі, що вона звела мене із цими людьми, це той колектив, у якому я себе відчував найкраще. Ці люди – герої.

Про цю книгу всі мої побратими знають, знав про неї й Іванович. Всі мені кажуть, щоб я пошвидше її завершив. Просто книга повинна мати логічне завершення. Яке? В ідеалі, звісно, це завершення війни(ред. робить паузу). Дуже хотілося б на це сподіватися. Реально – це, можливо, завершення моєї служби»
13.01.2015 р.
Андрій ТІТОК

 
 
html counterсчетчик посетителей сайта