ШЕВЧЕНКОВА ПРАВДА
№ 9 (362) 3 - 9 березня 2010 року
http://www.personal-plus.net/362/6249.html
Біографія Тараса Шевченка в загальних контурах і деяких деталях відома всім українцям: слава Богу, вивчення передбачене шкільними програмами. А найкоротше основні параметри життя і його гірку, фактично трагічну сутність визначив Іван Франко: він прожив 47 років, 24 з них — кріпаком, 10 — у засланні. І тільки 13 — відносно вільним. І справді, що доброго зазнав Тарас, яку елементарну людську втіху мав за такий короткий вік?
А все ж було й добре навіть у сирітському дитинстві. Він мав щастя слухати соловейка і чути шелест листя та вечірнє гудіння хрущів над вишнями. А ще йому пощастило прийняти у спадок оповіді діда Івана, а з ними — й живу історію свого народу з козаччиною та гайдамаччиною, що сприймалися як утілення волелюбності й мужності...
На щастя України, в єстві малого Тарасика спрацювала закручена знову ж таки, можливо, на генному рівні потужна пружина спротиву — і він став борцем проти гніту й жорстокості, будь-якої несправедливості. І не тільки, й не стільки оборонцем себе, як усіх тих, хто опинився в подібному становищі. А оскільки в такому становищі перебував увесь народ, то Шевченко і став його захисником, мужнім і послідовним оборонцем «рабів отих німих»:
«Я на сторожі коло їх поставлю слово».
Цим самим прирікши себе на муки й страждання упродовж усього життя.
Він прирік себе на свободу — духу, мислі і слова, а вже суспільство в особі терпимої влади прирекло його на фізичну каторгу. Згадаймо: «Караюсь, мучуся... але не каюсь».
Тарас мав друзів і приятелів, його кохали і він кохав, йому — як і кожній живій істоті — праглося побутового затишку і сімейного щастя, щоб продовжити себе в дітях. Не судилося. Він продовжив свій родовід не в прямих нащадках — а в Слові, увічнив себе як єство всього народу, як долю і характер України.
Шевченко і Україна стали невіддільними. В історії. В суспільній свідомості. Зрештою, і в політиці. Справді-бо, після Шевченка без Шевченка не могла обійтися жодна політична сила, яка бралася репрезентувати український народ чи ще й правити ним. По-своєму — переважно брутальними заборонами — це робив царат. По-своєму — привласненням і возвеличенням як ідеологічного кліше — більшовицька система. Своєрідно — розкутістю і вседозволеністю, аж до терпимості аморального цинізму — «незалежницька» влада.
Змінюються влади й політичні уподобання, на зміну одним теоретикам і дослідникам творчості Кобзаря приходять інші. Змінюються й уточнюються методології та критерії. Але незмінним, невичерпним і, по суті, не до кінця прочитаним і розгаданим залишається сам Шевченко.
Сьогодні дослідницька еліта більше переймається естетикою творчості Шевченка, проникненням у таїну його творчої лабораторії. Вводяться в обіг раніше приховувані в архівних і бібліотечних схронах чи просто донедавна недоступні для дослідників праці, документи, що проливають нове світло на життєвий і творчий шлях, на посмертну долю Шевченка. І це відрадно. Водночас, нібито з бажання позбутися більшовицької схоластики і зайвої соціологізації в оцінці творчості Кобзаря, приглушується соціальна її, цієї творчості, сутність, чим підривається і життєвий фундамент під нею. А це все одно, що, милуючись кроною, ми забуваємо про живлюще коріння, та й про сам стовбур, що їх, ту крону й коріння, єднає.
І причину такого перекосу треба шукати не лише в багатолітньому дефіциті естетичного аспекту досліджень. До замовчування чи хоча б приглушення соціального змісту спонукає і страх влади перед Шевченком. Страх перед Шевченковою Правдою, яка проймає до кісток своєю викривальною силою.
Та ж ця правда, висловлена понад 160 років тому, така сьогоднішня, що аж моторошно стає. Оті мільярди багачів — то ж мільйони свитинок, знятих із калік, ветеранів війни і праці, яких дочасно відправлено на той світ, то ж справді криваві золоті злитки, виплавлені зі здертої живцем шкіри маленьких українських громадян, які нерідко тільки й мали, що шкіру на кістках. І в ім’я чого, заради чого? Задля отих «княжат недорослих» — дітей і онуків сучасних товстосумів? Вдумаймось в абсурд вседержавного дійства, що чинилося в безтямній жадобі: «Щоб пельку набити...». І ще ж невідомо, що переважить у майбутній долі ощасливлених у такий спосіб «княжат» — оті награбовані мільярди чи прокляття мільйонів на адресу грабіжника?
Це лиш один, може, навіть довільний приклад Шевченкової правди, що пробивається крізь товщу століть, аби розкрити наші очі на сьогодення. А вона ж, та Висока Правда в кожнім слові Великого Кобзаря.
Тож читаймо й перечитуймо Шевченка, будьмо з ним назавжди! Допоки буде в нас, у нашій сутності Шевченко, буде й Україна, будемо й ми.
Володимир БІЛЕНКО,
заслужений працівник культури України.
