Юрко Стрєлков-Серга

ВІД ПОРОЖНІХ ШЛУНКІВ ДО ПОРОЖНІХ ДУШ

або ще один аспект голодомору

Такої драматичної і нерідко трагічної історії як у українців не мав жоден народ, що населяє нашу грішну планету Земля. Мені часто пригадується розповідь моєї бабусі по матері Яновської Лідії Іванівни, 1903 року народження, уродженки міста Житомира, котра вміла навіть важкі життєві ситуації прикрасити традиційним українським гумором.

Отже, холодна осінь 1932 року. До багатодітної української родини, що мешкала на краю села, дійшли чутки про грабунки найманцями НКВС продовольства і скотини у селян. Нічого не залишалося робити, як зарізати єдину корову. Посоливши порубане на шматки м’ясо, господар загорнув його у грубе рядно і закопав у глиняній підлозі посеред світлиці під столом. Песик Бобик, зачувши улюблений собачий делікатес жваво всівся на свіжовтоптану землю.

У двері гучно й настирливо загрюкали і хрипкий голос заволав: «Эй, хозяин, открывай свою хибару, не то двери вышибем!». Вся родина швидко посідала на лавки навколо столу, а батько пішов відчиняти. До хати зайшло кілька чоловік, від них сильно тхнуло тютюновим димом і перегаром, їхні губи були міцно стиснуті а очі злісно блищали. «Ну, говори, где харчи спрятал, — звернувся один з них до господаря, — не то хуже будет». «Та нема в нас нічого, — розвівши руками відповів батько, — родина велика, живемо бідно». Оглянули хатину, обійстя, сарай і нічого не знайшли. Вже зібралися було йти. Один з непроханих гостей, наче бажаючи розрядити обстановку, ткнув пальцем в білявого хлопчика років чотирьох, котрий не зводив з них своїх блакитних переляканих очей: «Пуп наелся круп». Малий ожив, посміхнувся і бадьоро відповів: «Брешеш, бичанини!». «А где же та бычанына?» — запитав незнайомець. «А у Бобика під хвостом». Зазирнули під стіл, побачили пса, і викопали все м’ясо. Так українська родина, одна з багатьох тисяч, залишилася на зиму без харчів і не дожила до весни, а країна втратила мільйони своїх громадян. Від розпачу і безвиході люди склали тоді таку колискову:

Ой, люлі, люлі,
Прилетіли гулі,
Стали думать і гадать,
Чим дитинку годувать.

Але є ще один, мало відомий і не досліджений наслідок голодомору в Україні, котрий полягає в тому, що з голодних спустошених сіл центральної і східної України вціліле працездатне населення, що складалося в основному з молодих хлопців і чоловіків — етнічних українців, масово подалося на заробітки у міста, населені в той час переважно російськомовними евреями. Вони винаймали у них житло, знайомилися з їхніми родинами, звичаями, побутом, і не без таємного благословення батьків злягалися з їхніми розкутими темпераментними доньками, котрі були не проти обновити родинну кров, як це сталося колись з князем Святославом і його покоївкою Малушею — донькою раввина з міста Любича, внаслідок чого з’явився на світ князь Володимир. У вирі життя вони забули слова: «Присягнися мені Господом, що ти не візьмеш сину моєму дружини з доньок Хананеїв, серед котрих я живу, але підеш в землю мою, на батьківщину мою, і візьмеш там дружину сину моєму» (Буття 24:3, 4). Від таких любовних зв’язків народжувалися діти змішаної крові, не привчені до фізичної праці, але з великими амбіціями і зверхніми поглядами, котрим при реєстрації давали по-батькові українські прізвища і слов’янські імена, однак за єврейськими традиціями, якщо мати єврейка — вони фактично залишалися євреями, так їх вчили, виховували і просували у житті.

Нащадки цих полукровок, разом з ретроградами радянської епохи і таємними агентами інших держав, заполонили сьогодні український істеблішмент, органи законодавчої, виконавчої і судової влади, засоби масової інформації, шоубізнес, медичну і освітянську галузь, різні партії і об’єднання, в їхніх руках знаходиться весь великий капітал і колишнє державне майно. Вони спотворюють нашу ментальність, змінюють світогляд, будують в країні соціальний устрій і економіку за власними поняттями, штовхаючи її до лібералізму і міжнародної залежності, а фактично — до безладу і занепаду, і живуть за принципом: «Не шукайте миру з ними і прихильності їхньої, щоб зміцнитися вам і живитися благами землі тої і передати її у спадок синам вашим навіки» (Ездра 9:12) або «Ліпше людині (єврею) виконувати невластиву йому роботу, але не потребувати милості від інших [народів, живучи серед них]» (Талмуд). Як писала Леся Українка, вболіваючи за рідну землю і свій народ:

Єдиний Боже,

Все обсіли хами,

Веди мене

Правдивими шляхами!

Тому в душі вони не українці, духовно відірвані від народу елітою якого себе являють, не розуміють і не захищають його національні інтереси, культуру, мову, історичні цінності. Вони приклали руку до відміни графи «національність» в наших паспортах, намагаються позбавити державу лідера, скасувавши інститут президентства, а російську мову зробити другою державною, брехня, корупція, хабарництво, казнокрадство — їхнє кредо і хліб насущний. Живучи серед нас і позаочі називаючи нас гоями, вони насправді самі перетворилися на таких, роз’їдаючи наше суспільство згори до низу, наче вірус — здоровий організм. Недарма в народі говорять, що «риба гниє з голови» і таких «голів» у нас стає все більше, адже підростає вже нове, втрачене для нашої нації покоління, що закінчуючи школу не спілкується українською мовою, не знає слів державного гімну і живе, подібно своїм батькам, не за законами, а за власними поняттями.