Українське коріння Івана Павла ІІ
Дмитро Степовик
доктор богословських наук, професор Київської духовної академії
Української православної церкви Київського патріархату
На початку квітня 2005 р. весь християнський світ (і не тільки) прощався з папою Іваном Павлом-ІІ – Каролем Войтилою. Він був 264-м главою римського апостольського престолу і третім за тривалістю свого понтифікату: з 16 жовтня 1978 р. по 2 квітня 2005 р. У жалобні дні упокоєння і поховання папи, багато мовилося і писалося про його видатний внесок у світовий поступ та події кінця ХХ – початку ХХІ століть. Як християнин я свято вірю, що Кароль Войтила, людина з вигляду зовсім не «надзвичайна» і не схожа на «класичного» героя (я зустрічався з ним п’ять разів і був вражений його простотою та скромністю), був ведений Святим Духом і виконував Його доручення на землі.
У великому потоці інформації про Покійного, часто виринали факти з Його біографії. Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи у ті траурні дні в США та в Італії, а також після повернення на Батьківщину, кілька разів згадував, що у папи є «краплина української крові». Я хотів би, зі слів самого Івана Павла-ІІ та інших свідчень і джерел, уточнити: не «краплина», а щонайменше 50 відсотків! Достеменно відомо, що мати Кароля Войтили – Кілька («Килина», польською «Емілія») Качоровська була чистокровною українкою з Холмщини. Українці того краю зазвичай називають себе русинами.
«Кардинал Войтила, – свідчить історик Ісидор Нагаєвський, – перебуваючи у США, вступив був до Українського інституту у Гарварді (відомий університет біля Бостона. – Д.С.), і в своїй доповіді повідав, що його покійна мама Емілія була русинкою, тобто українкою. І саме їй він завдячує знання української мови, якою виголошує свої промови на синодах українських владик, промови до українського народу під час відвідування українських церков» (Ісидор Нагаєвський, «Історія вселенських архиєреїв», т. 4, Рим-Львів, 1999, с. 167).
Борис Филипчак – свояк Кароля Войтили, українець, лікар з м. Пасаїка у США: «Що стосується папи Івана Павла-ІІ, то його матір була нашого українського роду. В тих часах, коли царський уряд нищив унію на Холмщині, родина Качоровських переселилася до Галичини, а згодом осіла в місті Кракові, де дідо Качоровський заснував робітню (підприємство – Д.С.) з виробництва фаетонів. А Кароль Войтила (батько папи – Д. С.) був поляком і одружився з Емілією Качоровською; працював урядовцем в австрійському війську і тимчасово був відряджений до Лінцу в Австрії, де народився їхній старший син Едмунд, що ходив там до школи. Після війни всі вони переїхали до Польщі, де Кароль Войтила вступив до війська в ранзі хорунжого і був призначений до служби в Вадовицях – містечку біля Кракова. Саме там народився їхній другий син Кароль-Йосип, пізніший папа Іван Павло-ІІ. Його тримав до хрещення мій тесть Йосип Кучмерчик, бо його жінка Ольга Качоровська була рідною сестрою матері папи – Емілії Качоровської. Донька Кучмерчиків Софія, двоюрідна сестра папи Івана Павла-ІІ, була моєю дружиною. Я студіював медицину в Кракові разом з братом папи Едмундом і він познайомив мене зі своєю двоюрідною сестрою Софією, з якою я одружився. В домі Качоровських розмовляли двома мовами: польською і українською. Папа в тісніших колах висловлювався, що «моя мама була русинкою». А від моєї дружини я знаю, що вони були греко-католицького обряду, але згодом сполонізувалися» (Ісидор Нагаєвський, «Цитований твір», с. 166).
На початку цієї статті я згадав, що п’ять разів зустрічався з папою Іваном Павлом-ІІ в Римі: 5 травня 1988 р. під час міжнародного симпозіуму «Походження і розвиток візантійсько-слов’янського християнства»; 1 травня 1990 р. під час міжнародного симпозіуму «Засади соціальних і культурних традицій у Східно-Центральній Європі»; 31 жовтня 1991 р. під час міжнародного симпозіуму «Християнство і культура в Європі: Культурна пам’ять. Нинішня самосвідомість. Проекти»; 6 липня 1996 р. двічі – вдень під час Літургії (в православному обряді) в соборі св. Петра, ввечері – на прийнятті у Ватиканському палаці. Найбільш пам’ятною стосовно теми цієї статті була моя третя зустріч і розмова з папою Іваном Павлом-ІІ 31 жовтня 1991 року. Коли я підійшов до нього, щоб привітатись (а було це в одному з залів палацу імені папи Павла-VI), святіший отець, усміхаючись, запитав:
Чи пан професор не бував раніше в нас у Римі?
– Так, Ваша Святосте, я був у 1988 та в 1990 році.
Це ви подарували мені славний альбом «Софія Київська»?
– Так, було таке, – відповів я, здивований його пам’яттю на людські обличчя і факти. Адже він щодня бачить сотні людей, а я подарував йому цей альбом півтора роки тому! Можна й забути! Але папа не забув, і продовжував:
– О, як я мрію помолитися в Київській святій Софії! І в Київській лаврі. Які там дива відбувалися! Яка благодать!
Приїздіть, Святий Отче. Якщо не на офіційне запрошення, то Академія наук України зробить Вам приватне запрошення в Україну!
Присутній при розмові кардинал Поль Пупард, голова Ватиканської конгрегації з питань культури, подав мені знак, щоб я закінчував розмову, бо інші теж хочуть привітати папу і повідати йому кілька слів. Я вже хотів відійти, але папа міцно тримав мою правицю у своїй, та ще й ліву долоню поклав зверхи, стиснувши мою руку, наче хотів через мене торкнутися України.
Тут я насмілився поставити папі останнє запитання:
– Кажуть, Святий Отче, що Ваша мати була українкою...
– Кажуть, кажуть, – щиро посміхнувшись, промовив папа, все ще тримаючи мою руку у своїх долонях, котрі, здавалося, гріли якимось особливим, рідним теплом...
Отож, ми повинні про це не тільки знати і завжди пам’ятати, але й відверто говорити! Адже нам, українцям, є чим пишатися, і з кого брати приклад!
«Наше Слово» №44, 30 жовтня 2005 року
|
