ПІСНЯ ПРО УКРАЇНЦІВ Теодор Кукуруза
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей Я шукаю в книжках, роздивляюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми перестали пишатись, що ми – українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще від Байди нам в’ється, І що ми в Україні також – український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш в піснях, а не в барилах вина, І що щедрість в серцях, а не лиш у крамничних вітринах, І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не країна.
Я до Тебе скажу і до кожного з нас повторю: Говорімо усі, хоч ми добре навчились мовчати, Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога: Чом солодшим від меду нам видався час забуття Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! Тож слов'яни ми з вами чи як? Чи в “моголах” і вмерти судилось нам ще від Тараса? Чи в могили прийдеться забрати нам наш переляк, Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої, як гірчать мені власні слова, Добре знаю, що й вам вони не солодкі гостинці, Але мушу сказати, бо серце мов свічка сплива, Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мене ниє крамоли відламок тупий, Мене думка одна непокоїть на славу: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи, Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря, І хіба не зотліє на тлін українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил! Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
|
|